Ліцензування діяльності юридичних компаній

Кількість фірм, що надають юридичні послуги, почала істотно рости після 2000 року, коли була скасована Інструкція про порядок видачі, переоформлення, припинення дії і анулювання ліцензії на здійснення юридичної практики від 23 жовтня 1998 року. Разом з вказаним нормативно-правовим актом раніше також діяла Інструкція про умови і правила здійснення підприємницької діяльності (ліцензійні умови) у сфері юридичної практики і контроль за їх виконанням від 7 травня 1999 року. На підставі цих документів діяв механізм державного контролю над суб'єктами підприємницької діяльності, що займаються юридичною практикою. До юристів, що бажають надавати свої професійні послуги, висувалися певні кваліфікаційні вимоги. Особи, що відповідали таким вимогам, отримували ліцензію, яка надавала їм право займатися юридичною практикою.

Сьогодні ж, як відомо, надання послуг у сфері юриспруденції не вимагає отримання ліцензії. Іншими словами, щоб заснувати юридичну фірму, досить зареєструвати, приміром, товариство з обмеженою відповідальністю із статутним капіталом у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, а серед видів діяльності вказати юридичний консалтинг. У такій «конторі» юристом себе може називати людина, що навіть не має належної освіти. Останнім часом подібних юридичних компаній на ринку - все більше і більше, а якість послуг, що надаються, нерідко залишає бажати кращого.

По-іншому справа йде з юристами-адвокатами і адвокатськими об'єднаннями. Отримання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю є свого роду ліцензуванням. Згідно із статтею 2 Закону України «Про адвокатуру» до кандидата в адвокати висуваються наступні вимоги: наявність вищої юридичної освіти, досвід роботи у сфері права не менше двох років, успішне проходження кваліфікаційних іспитів і інші. Крім того, кваліфікаційно-дисциплінарні комісії і Вища кваліфікаційна комісія адвокатури здійснюють контроль над діяльністю адвокатів. Наприклад, згідно із статтею 18-1 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури комісія щорічно просить у адвокатських об'єднань звіти про якість надання правової допомоги, проводить перевірки. На підставі таких матеріалів на адвоката може бути покладена дисциплінарна відповідальність або ж зобов'язання підвищити свою кваліфікацію.

Таким чином, паралельно існують дві категорії юристів: так звані юристи-підприємці і адвокати. Питання ліцензування виникає, передусім, у зв'язку з діяльністю юристів-підприємців, які законодавчо не обмежені ніякими кваліфікаційними вимогами.

Щоб проаналізувати роль ліцензування юридичної діяльності, звернемося до зарубіжного досвіду. Приміром, в Республіці Білорусія ліцензію може отримати як фізична, так і юридична особа. Останнім нововведенням в цій сфері було впровадження процедури атестації юриста і отримання згодом свідоцтва про проходження такої атестації. Тепер до основного пакету документів юридичні особи додають копії дипломів про юридичну освіту штатних працівників, що не мають свідоцтва, і виписки з трудових книжок працівників, що мають такі свідоцтва. У штаті юридичної фірми має бути не менше двох юристів, які працюють на повну ставку і мають свідоцтво. Фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності подає, окрім основних документів, свідоцтво про атестацію.

Атестація проходить в два етапи:
1) тестування з 20 питань, на мінімум 16 з яких треба відповісти правильно;
2) усна співбесіда.
Термін дії свідоцтва - 5 років.

Істотним кроком вперед було прийняття Міністерством юстиції Республіки Білорусія в 2000 році правил професійної етики осіб, що здійснюють діяльність з надання юридичних послуг. Правилами врегульовані взаємовідносини «юрист-клієнт», «юрист-юрист», питання оплати послуг, відповідальності, вирішення суперечок і інше. В Україні подібні правила діють тільки у сфері адвокатури.

У США для юриста, що бажає займатися приватною практикою, обов'язковим є проходження національного іспиту на ліцензію і членство в колегії адвокатів. Практично весь світ пішов наступним шляхом основи юридичної практики: 1) отримання вищої юридичної освіти (бакалавр / магістр права); 2) успішне проходження зовнішнього профільного іспиту, за результатами якого видається підтверджувальний документ (сертифікат); 3) практики (від 1 до 3 років) під керівництвом юриста.

В Україні подібна система існує, наприклад, у сфері медицини, де випускник, закінчивши ВНЗ, не має права практикувати самостійно до закінчення інтернатури. У свою чергу, інтернатура припускає 2-річну практику на посаді асистента лікаря. У сфері ж юриспруденції ми зустрічаємо немало «юристів з великої букви», які тільки отримали диплом, але вже вважають себе фахівцями і далеко не в одній галузі права.

На мій погляд, якість юридичних послуг, що надаються, не виправити системою ліцензування. Безумовно, з формальної точки зору процес заснування юридичної фірми ускладниться. Обов'язковою стане наявність юридичної освіти, але навіть при її наявності знання молодих і недосвідчених фахівців можна поставити під сумнів. Доцільніше ввести так звану «інтернатуру» для юриста по закінченню ВНЗ і згодом - обов'язкове проходження національного кваліфікаційного іспиту.

У цьому контексті цікавою може бути дворівнева екзаменаційна система (загальна і спеціальна), запропонована Союзом адвокатів України і Асоціацією юристів України в Меморандумі про концептуальні положення відносно реформування законодавства про адвокатуру від 29 лютого 2008 року. Давно практикуючі юристи можуть пройти спеціальний іспит у тій або іншій галузі права і відповідно отримати свідоцтво в цій галузі.

Чернокондратенко Маргарита, юрист компанії «ЮСТІКОН»